Історія справи

Постанова ВГСУ від 19.05.2016 року у справі №922/3009/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2016 року Справа № 922/3009/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого : Кравчука Г.А.,

суддів: Мачульського Г.М., Полянського А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської областіна постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2015у справі Господарського суду№ 922/3009/15 Харківської областіза позовомзаступника прокурора Ленінського району м. Харковадо за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача1) Харківської міської ради, 2) обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Квантум" Державної інспекції сільського господарства в Харківській областіпровизнання недійсним державного акту та скасування рішення

в судовому засіданні взяли участь представники:

прокурор: Савицька О.В., посв. від 04.02.2016 № 041103;відповідача-1: не з'явились; відповідача-2: не з'явились; третьої особи: не з'явились;

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року заступник прокурора Ленінського району м. Харкова (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою, у якій просив:

- визнати незаконним та скасувати п. 80 додатку №1 до рішення Харківської міської ради від 24.12.2008 № 350/08 в частині надання у власність обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Квантум" (далі - Кооператив) земельної ділянки, за рахунок земель житлової та громадської забудови, загальною площею 1,7742 га (в межах договору оренди землі від 21.04.2006 № 540667100030) по вул. Кокчетавській, 9, в місті Харкові, для будівництва об'єкту зі зміною його функціонального призначення під житлову забудову;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 492576 від 29.01.2010 на право власності на земельну ділянку, площею 1,7742 га, кадастровий номер 6310137200:02:013:0004, яка розташована по вул. Кокчетавській, 9, в місті Харкові, виданий Кооперативу;

- визнати недійсним запис у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 521070860001 щодо державної реєстрації державного акта на право власності на землю;

- зобов'язати Кооператив передати, а Харківську міську раду (далі - Рада) прийняти земельну ділянку площею 1,7742 га, кадастровий номер 6310137200:02:013:0004, про що скласти акт прийому-передачі.

Позовні вимоги прокурор, посилаючись на норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР), Закону України "Про кооперацію", Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 № 186 (далі - Примірний статут) та окремі роз'яснення пленумів Верховного та Вищого господарського судів України обґрунтовував тим, що Кооператив незаконно набув спірну земельну ділянку за оскаржуваним рішенням на підставі ст. 41 ЗК України, оскільки він фактично не є житлово-будівельним кооперативом у розумінні ЖК УРСР, Примірного статуту та ст. 41 ЗУ України, він не відповідає вимогам законодавства за кількісним складом його учасників, а сама мета отримання земельних ділянок не пов'язана з будівництвом та експлуатацією житла для членів кооперативу. Вказує на порушення вимог земельного законодавства щодо зміни цільового призначення земельної ділянки при передачі її за спірним рішенням Ради.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 23.07.2015 (суддя Присяжнюк О.О.) в позові відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 (колегія суддів: Бородіна Л.І., Лакіза В.В., Шутенко І.А.) рішення Господарського суду Харківської області від 23.07.2015 залишено без змін.

В частині відмови у задоволенні позовних вимог про оскарження п. 80 додатку № 1 до рішення Харківської міської ради від 24.12.2008 № 350/08 вказані судові рішення мотивовано тим, що по-перше, надання спірної земельної ділянки відбулося у межах компетенції Ради; по-друге, найменування Кооперативу визначає його вид та напрям діяльності; по-третє, положення Закону України "Про кооперацію" містять інші вимоги до кооперативу, ніж ті, що були визначені у ЖК УРСР та Примірному статуті, та, відповідно, з моменту набрання чинності Закону України "Про кооперацію" кооперативи мають керуватись саме цими положеннями, що відповідає приписам його перехідних положень; по-четверте, на момент створення Кооперативу вимоги Закону України "Про кооперацію" та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" не містили вказівок на обов'язкове дотримання при його створенні положень статей 133, 135, 137 ЖК УРСР та Примірного статуту; по-п'яте, рішення про передачу кооперативу у власність та оренду земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, а скасування такого акту не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права має вирішуватись за нормами цивільного законодавства; по-шосте, на момент розгляду справи державна реєстрації Кооперативу не скасована та не визнана недійсною у встановленому законом порядку, що спростовує твердження прокурора про незаконність його створення.

В іншій частині позовних вимог прокурора судами відмовлено з підстав того, що ці вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним та скасування рішення Ради, а тому вони не підлягають задоволенню.

При цьому судами відмовлено у задоволенні клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог прокурора з підставі недоведеності його позовних вимог, а відтак, і відсутності порушеного права.

Заступник прокурора Харківської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 і рішення Господарського суду Харківської області від 23.07.2015 скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Викладені у касаційній скарзі вимоги заступник прокурора обґрунтовує посиланням на обставини справи, положення ст. 19 Конституції України, ст. ст. 21, 256, 257, 263, 267, 378 ЦК України, ст. ст. 5, 133, 135, 137 ЖК УРСР, ст. ст. 20, 41, 116, 123, 152, 183, 184, 198 ЗК України, ст. ст. 4, 47, 32-34, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), ст. ст. 2, 5-7 Закону України "Про кооперацію", ст. 50 Закону України "Про землеустрій", ст. 3 Закону України "Про правонаступництво України", ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та п. п. 3, 8 Примірного статуту. Наголошує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень та вказує на неправомірне незастосування норм ЖК УРСР і Примірного статуту до регулювання спірних правовідносин. Зазначає про подання позову у даній справі в межах строку позовної давності.

Інші особи, які беруть участь у справі, не скористались правом, наданим ст. 1112 ГПК України, та відзиви на касаційну скаргу заступника прокурора до Вищого господарського суду України не надіслали, що не перешкоджає касаційному перегляду судових актів, які оскаржуються.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставини справи, застосування господарськими судами першої та другої інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення та постанови, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга заступника прокурора не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами на підставі матеріалів справи встановлено, що:

- пунктом 80 додатку № 1 до рішення Ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 24.12.2008 № 350/08 Кооперативу було надано у власність земельну ділянку за рахунок земель житлової та громадської забудови загальною площею 1,7742 га (в межах договору оренди землі від 21.04.2006 № 540667100030) по вул. Кокчетавській, 9, в місті Харкові, для будівництва об'єкту зі зміною його функціонального призначення під житлову забудову;

- на підставі вказаного рішення Кооперативу видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 492576 від 29.01.2010;

- згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 26.03.2010 № 486/10 власником земельної ділянки кадастровий № 6310137200:02:013:0004, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Кокчетавська, 9, з цільовим призначенням - будівництво житлової забудови, з урахуванням знесення існуючих будівель, є Кооператив;

- посилаючись на те, що рішення Ради прийнято з порушенням ст. 41 ЗК України, оскільки Кооператив створено всупереч ст. ст. 133, 135, 137 ЖК УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, прокурор звернувся до суду з даним позовом.

За результатами розгляду справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку щодо відмови в позові з підстав, наведених вище. При цьому, господарські суди дійшли висновку про те, що Кооператив створено у відповідності до вимог законодавства України, а правовий статус, мета та підстави його створення дозволяли Кооперативу набути у власність спірну земельну ділянку в порядку статті 41 ЗК України.

Між тим, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає такі висновки належним чином необґрунтованими та помилковими, прийнятими з порушеннями норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права, та без урахування наступного.

За приписами статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як встановлено положеннями статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

За приписами статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Вищенаведене дозволяє дійти висновку про те, що реалізуючи надані Конституцією та законодавством України повноваження у галузі земельних відносин Рада зобов'язана діяти виключно в інтересах її територіальної громади, не порушуючи при цьому баланс інтересів держави, територіальної громади та окремих громадян.

З встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи вбачається, що спірна земельна ділянка до прийняття рішення Ради від 24.12.2008 № 350/08 перебувала у власності територіальної громади міста Харкова та була безоплатно передана у власність Кооперативу на підставі положень ст. 41 ЗК України.

Відповідно до ст. 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Наведеною нормою передбачено можливість безоплатної передачі земельних ділянок у власність юридичної особи для здійснення житлового будівництва за умови, що така особа створена як житлово-будівельний кооператив, а тому при вирішенні питання щодо безоплатного надання земельної ділянки в порядку, визначеному наведеною нормою, слід в обов'язковому порядку враховувати мету створення відповідного кооперативу, яка має відповідати встановленим вимогам до порядку створення такого кооперативу. (Аналогічна правова позиція щодо необхідності вивчення міською радою мети створення, порядку організації та діяльності кооперативу викладена у постанові Верховного Суду України № 21-195а14 від 17.06.2014).

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор обґрунтовував свої позовні вимоги про визнання недійсним пункту 80 додатку № 1 до рішення Ради від 24.12.2008 № 350/08 зокрема тим, що:

- Кооператив не є житлово-будівельним кооперативом у розумінні ЖК УРСР, Примірного статуту та ст. 41 ЗУ України;

- його засновники не перебували на квартирному обліку та не проживали у м. Харкові на постійній основі, що свідчить про відсутність підстав для покращення їх житлових умов шляхом надання земельної ділянки для будівництва будинку для членів житлового кооперативу;

- у Статуті Кооперативу не визначено кількість квартир у житловому будинку (будинках), які заплановано до будівництва кооперативом, при цьому, оскільки учасниками Кооперативу були тільки 3 особи, а на відведеній земельні ділянці планувалось будівництво багатоповерхового житлового будинку, мета отримання земельної ділянки не пов'язана з будівництвом та експлуатацією житла для членів кооперативу.

Відповідно до ст. 94 ГК України кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).

Статтею 6 Закону України "Про кооперацію" встановлено, що кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. Кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Згідно зі статтею 133 ЖК УРСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступити до житлово-будівельного кооперативу і одержати в ньому квартиру.

В силу вимог частини першої статті 134 ЖК УРСР на облік бажаючих вступити до житлово-будівельного кооперативу беруться громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті і потребують поліпшення житлових умов.

За приписами статті 137 ЖК УРСР житлово-будівельні кооперативи організовуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях. Порядок організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів установлюється законодавством Союзу РСР, Житловим кодексом УРСР, Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу та іншими актами законодавства України. Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку.

Відповідно до пункту 1 Примірного статуту встановлено, що житлово-будівельний кооператив організовується з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), а у випадках, передбачених законодавством, - одно - і двоквартирних жилих будинків садибного типу або багатоквартирного блокованого жилого будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками).

В силу положень частини шостої статті 137 ЖК УРСР та абз. 2 п. 4 Примірного статуту рішення зборів про організацію кооперативу, список громадян, які вступають до кооперативу, і членів їх сімей, що виявили бажання оселитися в будинку кооперативу, затверджуються виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

Згідно з вимогами пункту 3 Примірного статуту число громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, повинно відповідати кількості квартир у жилому будинку (будинках) кооперативу, запланованому до будівництва.

Між тим, з наявного в матеріалах справи Статуту Кооперативу та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи вбачається, що Кооператив було створено з недотриманням вищенаведених вимог ЖК УРСР та Примірного статуту, зокрема всупереч:

- ч. 6 ст. 137 ЖК УРСР та абз. 2 п. 4 Примірного статуту рішення про створення Кооперативу (протокол установчих зборів засновників) та список членів кооперативу, затверджений протоколом установчих зборів засновників Кооперативу, не затверджено виконавчим комітетом Ради, притому що Статут Кооперативу зареєстровано саме у цій місцевій раді;

- ст. ст. 133, 135 ЖК УРСР та абз. 1 п. 8 Примірного статуту засновники Кооперативу на час його створення та на момент прийняття спірного рішення не потребували поліпшення житлових умов, не перебували на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов. Окрім того, у Статуті Кооперативу не визначено кількість квартир у житловому будинку (будинках), які заплановано до будівництва Кооперативом, тоді як, засновниками Кооперативу є лише три особи;

- ст. 135 ЖК УРСР та абз. 1 п. 8 Примірного статуту не зазначено, що члени Кооперативу повинні постійно проживати у місті Харкові і потребувати поліпшення житлових умов (перебувати на відповідному обліку).

Отже, матеріали справи свідчать, що Кооператив створено всупереч вимогам ст. ст. 133, 134, 135, 137 ЖК УРСР та Примірного статуту, які по відношенню до Законів України "Про кооперацію" та "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" є спеціальними нормативно-правовими актами та підлягають застосуванню до правовідносин сторін у даній справі.

Доказів дотримання Кооперативом положень наведених норм під час його створення матеріали справи не містять.

Окрім того, матеріалами справи підтверджуються доводи прокурора про те, що порядок організації та діяльності Кооперативу не відповідають меті його створення, а тому Радою, при прийнятті оскаржуваного (в частині) рішення, недотримано вимог ст. 41 ЗК України, ЖК УРСР та Примірного статуту, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 21 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

За наведених обставин колегія суддів Вищого господарського суду України вбачає також підстави і для задоволення похідних вимог щодо скасування виданого на виконання незаконного рішення Ради державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 492576 від 29.01.2010, визнання недійсним запису щодо його державної реєстрації та зобов'язання повернути спірну земельну ділянку.

Господарські суди попередніх інстанцій наведеного вище не врахували та необґрунтовано відійшли від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України № 21-195а14 від 17.06.2014, як в частині з'ясування обставин, необхідних для правильного вирішення спору, так і в частинні законодавства, що підлягало застосуванню до спірних правовідносин.

З урахуванням правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 10.06.2015 № 6-162цс15, від 30.09.2015 № 3-553гс15 та від 16.12.2015 № 6-2510ц15, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає також неправомірним посилання судів попередніх інстанцій, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог про скасування спірного рішення Ради, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 № 21-405а14.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що Радою та Кооперативом були заявлені клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за позовними вимогами прокурора.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Відповідно до положень ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З вищевказаних правових приписів вбачається, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому, норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Згідно зі ст. 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону встановлені ч. 1 ст. 261 ЦК України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 01.07.2015 № 6-178цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Регламенту Харківської міської ради персональні робочі місця передбачаються також для представників прокуратури міста Харкова, правоохоронних органів міста Харкова.

З матеріалів справи вбачається, що на 29 сесії Ради 5 скликання, на якій, зокрема, було прийнято оскаржуване рішення, був присутній прокурор міста Харкова, про що свідчить протокол від 24.12.2008 (а.с. 68).

Відтак, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено факт обізнаності прокурора про прийняття оскаржуваного рішення Ради ще у грудні 2008 року, в той час як прокурор звернувся до суду з відповідним позовом лише у травні 2015 року.

Окрім того, оскаржуване (в частині) рішення 29 сесії Ради 5 скликання направлялося та було отримано прокуратурою міста Харкова 19.01.2009, що підтверджується відтиском штампу на супровідному листі Ради від 13.01.2009 № 4/25/2-09 (а.с. 69).

В абзаці 2 п. 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у рішенні господарських спорів" від 29.05.2013 року № 10 зазначено, що у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (ч. 2 ст. 29 ГПК України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

При цьому, прокурором в позові не вказано, що перешкоджало йому ознайомитися зі спірним рішенням на офіційному сайті Ради та установчими документами Кооперативу в межах строку позовної давності. Вищевказане дає підстави для висновку, що прокурор міг довідатись про відповідні порушення з моменту прийняття та оприлюднення спірного рішення.

Нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", призводить до наслідків, визначених ч. 2 ст. 12, ч. 4 ст. 267 ЦК України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади.

У зв'язку із обізнаністю прокурора міста Харкова про прийняття безпосередньо за його участі 24.12.2008 оскаржуваного рішення Ради, також є обізнаними всі інші органи прокуратури, оскільки вони становлять єдину централізовану систему відповідно до ст. 6 Закону України "Про прокуратуру".

Відтак, початок перебігу строку позовної давності щодо оскарження п. 80 додатку №1 до рішення Ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 24.12.2008 № 350/08 починається саме з дати прийняття цього рішення, з огляду на що та враховуючи звернення прокурора з даним позовом лише в травні 2015 року, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо пропуску прокурором строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Аналогічної позиції щодо моменту початку перебігу строку позовної давності для прокурора у подібних правовідносинах дотримується Вищий господарський суд України у своїх постановах від 27.01.2016 у справі № 922/3556/15, від 02.03.2016 у справі № 922/2958/15, від 23.03.2016 у справі № 922/4329/15, від 19.04.2016 у справі № 922/3396/15 та ін.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, однак саме у зв'язку зі спливом строків позовної давності, про наслідки застосування якої заявлено сторонами у спорі.

Доводи касаційної скарги заступника прокурора наведених висновків суду касаційної інстанції не спростовують та не впливають на них.

Щодо посилань прокурора у касаційній скарзі на позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 30.09.2015 у справі 910/3723/14 колегія суддів зазначає наступне.

Право на звернення до господарського суду закріплено статтею 1 ГПК України, відповідно до якої, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

За приписами частини першої та четвертої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Отже правомочності органів державної влади та органів місцевого самоврядування поширюються на всі органи, які уповноважені здійснювати права власника, а відтак надання законодавством таких прав новому органу не означає, що зазначені права власника припинялись, вони могли переходити від одного органу до іншого, або додатково надаватись новому органу, та не могли перериватись при цьому.

У відповідності до частин першої та третьої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру". Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви в порядку, встановленому статтею 63 цього Кодексу.

За вказаних обставин початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення прокурора у рівній мірі, як і на інші органи, уповноважені здійснювати права власника.

В іншому випадку створення нового органу із покладенням на нього функцій здійснювати права власника, штучно створювало б ситуацію для звернення до суду з позовом незалежно від строків вчиненого порушення, на захист якого подано позов, що само по собі позбавляло б іншу особу, до якої подано позов, захищатись від нього шляхом застосування інституту позовної давності.

Вказані висновки кореспондуються з висновками Європейського суду з прав людини, про які вже частково зазначалося вище (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

З огляду на наведене колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відійти від правової позиції, викладеної у постанові від 30.09.2015 у справі № 910/3723/14.

Можливість щодо відходу від своєї попередньо висловленої правової позиції, за наявності належного правового обґрунтування, також реалізовано Верховним Судом України у постанові від 23.09.2015 у справі № 910/22731/14.

За таких обставин справи, враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що господарські суди першої та другої інстанції, хоча і з інших мотивів, проте по суті правильно відмовили заступнику прокурора Ленінського району м. Харкова у задоволенні позовних вимог, у зв'язку із чим, підстав для скасування прийнятих у справі судових рішень не вбачається.

Враховуючи те, що допущені при прийнятті оскаржуваних судових рішень помилки не призвели до прийняття неправильного по суті рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що рішення Господарського суду Харківської області від 23.07.2015 та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 має бути залишена без змін з мотивів, зазначених у даній постанові Вищого господарського суду України.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 та 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 та у справі № 922/3009/15 Господарського суду Харківської області - без змін.

Головуючий суддя Г.А. Кравчук

Суддя Г.М. Мачульський

Суддя А.Г. Полянський